Минає 100 років від тих славних історичних подій, коли наші предки, правильно оцінюючи політичну ситуацію, заявили про свою національну самовизначеність і бажання одержати свій державний статус. Ці події є надзвичайно важливі для нашої країни, саме тому 
22 січня – День Соборності України – державне свято! 
 День Соборності − це єдина історія України, країни переможця, трудівника, це єднання людей за ради свого майбутнього, можливість служити своєму народові.
Закарпатці повинні гордитися тим, що наші предки внесли великий внесок у соборність України.
Після початкового хаосу й невизначеності в перші місяці після розпаду Австро-Угорської монархії в Закарпатті відбувається помітне політичне піднесення. В процесі обговорення наболілих питань розвитку Закарпаття на численних мітингах, народних зборах поступово викристалізовуються все більш чіткі політичні орієнтації щодо майбутнього краю. Найбільш певним показником суспільної думки стосовно самовизначення й державності краю були багаточисельні резолюції, звернення й петиції різних народних (руських) рад. 
Наприкінці 1918 року в смт. Тересві організовано та створено Руську Раду, до складу якої ввійшли: Прінц В.І., Приймак Ю., Дикун М., та інші. Її завданням було роз’яснювати простому народу, як підвищити свій соціальний стан, покращити побут, своє життя, дати дітям освіту, лікування, забезпечити себе роботою. Прінц В.І. за рекомендацією отця Юліана Бачинського провів анкетування

(див. додаток №1; матеріал взято із Філіалу Закарпатського облдержархіву в м. Ужгороді, ф. 1, оп. 1, спр. 1, арк. 10.),
 в анкеті, якого відображено основні питання, які турбували населення. Подаємо, унікальний документ протокол історичного рішення Тересвянської Руської Ради від 1 січня 1919року про бажання тересвянців приєднатися до своєї історичної батьківщини – України. Анкету склав і проводив з односельчанами валасман цієї Ради – Прінц Василь, де є його підписи по латинськи і по руськи (див. додаток №2),.  
Аналіз рішень та резолюцій народних рад на Закарпатті показує, що головний, визначальний напрям політичної орієнтації русинів-українців краю був проукраїнський. 
 Єднання зі своїми братами-українцями по той бік Карпат, злуки з Україною (причому як з УНР в Києві, ЗУНР у Львові (Станіславі), так із радянською Україною в Харкові) вимагали численні ради, починаючи з Старолюбовнянської (пізніше – Пряшівської), що прийняла одне з перших таких рішень ще 8 листопада 1918 р. – «Маніфест до русинів Угорщини», і до історичної за своєю значимістю резолюції Всенародного з’їзду (конгресу, зборів) угорських русинів 21 січня 1919 р. у Хусті (Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки ст.132). 
Це бажання закарпатців вийти зі складу Угорщини і возз’єднатися зі своїми братами-українцями було цілком природним, обумовленим етно-історичними й національно-культурними факторами. До цього їх спонукали також й інші обставини. 
По-перше, важке соціально-економічне становище в краї (масове безробіття і злидні, безземелля і великі податки тощо), який протягом століть займав останнє місце в економічному розвитку Угорщини і з якого, зокрема, чи не половина населення – понад 300 тис. чол. – до Першої світової війни виїхала за океан у пошуках праці ( Заставний Ф.Д. Українська діаспора, ст.. 466). 
По-друге, повне політичне безправ’я: у Закарпатті не було жодної політичної партії чи організації, які б захищали права й інтереси, потреби корінного українського населення краю. Більше того, до 1918 р. цей край не мав визначених кордонів і навіть своєї назви. Були визначені лише жупи-комітати (їх було 9), у яких проживали «угорські рутени» чи «карпаторусини», як називалося місцеве населення в Угорщині.
 По-третє, напередодні і під час Першої світової війни у Закарпатті відбувалася посилена мадяризація українського населення. Майже повністю була змадяризована інтелігенція, що складалася переважно із священиків, вчителів та дрібних службовців, були закриті школи з народною (українською) мовою навчання, заборонено руський алфавіт та календар, які нагадували б українцям про їх слов’янське походження, здійснювалася мадяризація назв міст і сіл, особистих прізвищ корінних мешканців. 
По-четверте, мобілізація Австро-Угорським урядом чоловічого населення краю, репресії проти нього та воєнні дії в Карпатах під час війни вщент розорили Закарпаття.    
І, нарешті, наприкінці 1918 р. в Закарпаття повернулося понад 5 тис. закарпатців – військовослужбовців колишньої австро-угорської армії, що знаходилися в полоні в Росії, зокрема на Україні. Вони стали свідками революційних подій, відчули до себе прихильне ставлення з боку східних братів-слов’ян і здебільшого були «пройняті більшовицькими ідеями» або системою господарювання в царській Росії.   
Серед таких колишніх військовополонених у Надніпрянщині був тересвянець Прінц Василь Іванович (7.01.1876 р.н.), який вернувшись додому, активно включився в суспільно-політичне життя краю, зокрема, був ініціатором створення в селі Руської Народної Ради, що вимагала проведення революційних перетворень та сприяв прийняттю рішення Руською Народною Радою Тересви  про з’єднання з Україною. Він був вражений порядками на Великій Україні, де народ вирізнявся високою побутовою культурою, зайнятістю, великими матеріальними статками. Як згадують його родичі, він розповідав, що мешканці Надніпрянщини  білий хліб їли щодня, тоді як австро-угорські селяни по великих святах, їхні магазини були заповнені величезною кількістю м’ясних виробів та іншого краму. Ставлення до них було не як до полонених, а як до братів українців із сусідньої держави. 
Слід наголосити: виникнення українських державних утворень – УНР, а згодом і ЗУНР, було тим зовнішнім чинником, що сприяв зростанню української національної свідомості серед закарпатців, підживлював українську політичну орієнтацію в краї. Українські політичні сили завжди настоювали на тому, що Закарпаття, чи «Угорська Русь», як воно тоді називалось, має входити до складу української держави. Це засвідчують, наприклад, документи, прийняті Українською Національною Радою у Львові 13 листопада 1918 р., а також політична, моральна й навіть військова допомога уряду ЗУНР українським силам Закарпаття. 
Зі свого боку представники УНР теж відстоювали історичне й природне право цього краю перебувати у складі української держави. Про це йшлося і на переговорах української делегації із сусідніми державами у Брест-Литовську, і в історичному Акті про Злуку українських земель, і в дипломатичних нотах представників УНР учасникам Паризької мирної конференції  ( Ференц П. Вплив геополітичних факторів на включення Закарпаття до Чехословаччини ст.. 86-87). 
Однак, найвагомішим й історично обумовленим виявом національно державницьких змагань корінного населення Закарпаття, його проукраїнських симпатій стали Всенародні збори угорських русинів-українців, що відбулися 21 січня 1919 р. в Хусті. 
Підготовка до їх скликання розпочалася після звернення Мараморош-Сігетської Ради до інших народних рад Закарпаття 18 грудня 1918 р., в якому, зокрема, зазначалося: «Треба нам зійтися на великі збори до Хуста у вівторок, 21 січня 1919 року. Там ми скажемо, з ким маємо жити. Запрошуємо на ті збори увесь руський народ. Просимо кожну сільську і кожну громадську Раду, щоб на ці збори вислала… своїх послів-делегатів, котрих народ обере… Обранці мають принести від сільської Ради посвідчення, що вони є послами… Це тут зробим – як маємо жити подумаєм, аби наші нащадки на нас не нарікали. Щоб ми славу і честь заслужили руським народом і перед усім світом. Покажім, що і ми такі люди, як другі! Самі будуймо свою майбутність!»1 ( Сміян П.К. Жовтнева революція і Закарпаття ст..61). 
У відповідь на це звернення, в якому пропонувалося від кожної тисячі жителів обирати одного делегата, повсюдно на Закарпатті наприкінці 1918 – на початку 1919 років проходили збори. На них обирались делегати на з’їзд у Хусті з настановою вимагати приєднання краю до України. 
Незважаючи на різні труднощі як військово-політичного, так й економічного характеру, на 21 січня 1919 р. до Хусту прибуло 420 чоловік, серед яких був уродженець Тячівщини, тересвянець Прінц Василь Іванович,   який став учасником найбільшого представницького політичного форуму закарпатців в доленосний для їх краю час(«Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область». Київ – 1969. с.636.)
З розповідей родичів Прінца В.І., говориться, що на зборах панували урочиста обстановка й одностайність настроїв їх учасників, а коли голова зборів, доктор Михайло Бращайко (адвокат з Рахова, голова Хустської Народної Ради, запитав виступаючого на з’їзді Прінца В.І., що ви чекаєте від злуки з Україною, він відповів: Руський порядок!, під яким розумів політично і економічно розвинутий наш край. Куди ми хочемо прилучитися?
 До Угорщини? Чи, може, до Чехо-Словаччини?
 Чи до України? – До України! – закричали делегати.
 ( Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття ст.. 33.). Практично кожен, хто виступав, рішуче вимагав возз’єднання Закарпаття з Україною.
У зв’язку з цим слід зазначити, що для переважної більшості закарпатців Україна з її столицею – древнім Києвом – була державою, де споконвіку жили їх брати по крові. Один із активних учасників тих подій в Закарпатті Августин Штефан у своїх спогадах з цього приводу писав: «Київ – святість, про яку не вільно було голосно говорити, хіба в чотири очі з Богом. Київ – це таїна, недосяжна, незрозуміла, але наша. Тайна, схована в глибині душі, щоб не знайшла її профанна цікавість. Ця тайна довго-довго дозрівала в душах. І коли дозріла – стала словом. Могутнім словом. Воно потрясло всією Карпатською Україною. 
Було це 21 січня 1919 року в Хусті. 
За деякими даними, про рішення Хустського з’їзду було повідомлено і Київ, зокрема телеграмою від Ю.Бращайка, і навіть владу радянської України в Харкові. 
Крім того до Києва, на з’їзд від угорських русинів, було   відправлено 5 делегатів, в число, яких входив уродженець Тересви, представник Тячівщини, наш  земляк Прінц В.І. Нелегко було сім′ї відпускати чоловіка, батька 6-и дітей в таку далеку дорогу. Але дружина Прінца В.І була його сподвижницею, однодумцем, тому незважаючи на побутові  труднощі і додаткові матеріальні витрати, сприяла щоб чоловік поїхав в Київ. Наші делегати говорили від імені Закарпаття, про доленосне рішення закарпатців у м. Хусті.
Наступного після Хустських зборів дня, 22 січня 1919 р., на Соборній площі в Києві, де відбувався історичний акт Злуки, представники ЗУНР вже говорили і від імені Закарпаття.
Проте цим історичним рішенням українського народу не судилося тоді втілитися в життя. Доля Закарпаття, зокрема, була вирішена за його межами і вирішальний вплив на це мали зовнішні, геополітичні фактори. 
Закарпатці повинні гордитися тим, що наші предки внесли великий внесок у соборність України, а освітяни, історики, інтелігенція Тячівщини повинні гордитися, що наші предки не стояли осторонь важливих історичних подій, а самі брали активну участь та впливали на доленосні політичні рішення для нашого краю! Це свідчило, що вони мали відповідну освіту, були патріотами рідної землі та працювали на покращення життя людей в нашому краї.
Саме тому, надзвичайно захоплююче, приємно і гордо, коли знаходимо в історичних довідках, в енциклопедії чи в архівних довідках прізвища своїх односельчан, зокрема, уродженця Тячівщини,  тересвянця Прінц Василя Івановича! І цим славним подіям минає 100 років, саме вони стали провісником створення Карпатської України (1939р.), Української Радянської республіки (1944р.), а потім і Незалежної України (1991р.).
Тому, щиро вітаємо всіх українців з Днем Соборності, бажаємо добре вчити і знати свою історію, прикрашати її добрими справами, вчинками, здобутками, виховувати українську молодь в дусі патріотизму, любові до рідної землі, гордості за свій народ, своїх героїв, вчених, сумлінно берегти свою Батьківщину від ворогів та різних руйнувань, розвивати Україну економічно та духовно!
Марія Цимбаліста, голова жіночої ГО «Злагода», викладач Тячівського професійного ліцею (фото і анкету взято із Філіалу Закарпатського облдержархіву в м.Ужгороді)