Як будь-яка людина, іноді я замислююся про свою долю. Я розмірковую про те, що це таке, які закони долі. І чому доля в різних людей різна.

---

Що ж воно таке, доля…? Доля людини – це її життєвий шлях, всі ті події, ситуації, явища, люди - все, що зустрічається на  життєвому шляху людини – все це являється долею. Від долі багато, що залежить. Доля людей, просто так не зводить. Завжди є якісь причинни, які нам не відомі…
Нещодавно, доля мене звела з Михайлом Васильовичем Романом, і я їй за це вдячний. У свій час, Михайло Роман - багаторічний і незмінний голова радгоспу “Іскра”, який знаходився не подалік мого рідного селе Велика Уголька в селі Угля на Тячівщині, зачинатель і перший директор Закарпатського заводу технологічного обладнання.
При першій нашій зустрічі, пан Михайло, презентував мені свою книгу «Моя доля», з автографом для земляка. Проте, саме автограф автора, надає їй подвійну цінність. Таку книгу, приємно взяти в руки, здається автор звертається власне до тебе, намагається тобі щось підсказати, чогось навчити, ділиться життєвим досвідом.
Тож я з радістю взявся  прочитати книгу і принагідно на своє бачення, проаналізувати її, взявши максимальну користь від неї.
 «Моя доля», літературно-художнє видання, наповнене особливою енергетикою слова. У рядках відчувається, що Михайло Роман – щасливий чоловік, батько і дідусь, талановитий митець, психолог та педагог. Людина, яка гідно пройшовши життєві випробування, накопичила унікальний досвід і знання, якими хоче поділитися з тими, хто охоче слухає й надає почутому належне значення.
Вистраждані уроки життя, не даються легко, і мудрість, яка приходить з роками, є по-справжньому цінним надбанням для молодого покоління. З пережитого досвіду помилок, ми вчимось, як можна було б уникнути не приємних ситуацій, тільки б нам бути трохи більш сприйнятливими й готовими слухати, тоді змогли б реалізувати у своєму житті знання й передбачення старших, тоді  б обминули  багато не порозумінь на своєму життєвому шляху.
Доля подарувала автору дивовижну радість чуття слова та вміння  поділитись з ним з ближнім, передати читачу досвід, який вистражданий десятиліттями.
Автор у книзі-життєпису використав багато автобіографічного: дитинство, навчання в школі, в навчальних закладах, служба в армії, робота на різних керівних посадах тощо.
Як бачимо з книги, доля в Михайла була не легка, він із  багатодітньої, незаможньої родини, якій жилось нелегко. В усьму відчувалися нестача, скрута. З самого дитинства змушений був подорослішати.
     Ще дуже юним, покинув отчий дім,  аби самотужки досягти кращого життя. Він добре усвідомлював, що тільки наполеглива праця, самовідданість у навчанні, повага до людей та любов до  праці, може вивести його в люди, що він і робив впродовж всього свого життя, долаючи перешкоди та добиваючись успіху.
Михайло Васильович працював у двох важливих галузях народного господарства: сільському господарстві, як голова колгоспу та директор радгоспу, так і  в промисловості, на посаді директора заводу Міністерства авіаційної промисловості. Усе життя керував кількатисячним персоналом.  У книзі написано про те, через що пройшов особисто, пліч-о-пліч із трудовими колективами та керівниками всіх рангів, оскільки доводилося виконувати місію державного призначення.
За час трудової діяльності отримував відзнаки та високі урядові нагороди. Шлях його був тернистий, але завдяки труднощам зміг загартувати власний дух і допомогти рідному краю. І тим щасливий та вдячний Богу за прожите не марно життя. Найбільш трепетне враження справляє - опис перших  почуттів, їх чистота у відносинах, щирість та відданість, які збереглись  і на сьогоднішній час до своєї дружини. Також пишається своїми братоми та сестрами та з вдячністю згадує про тітку, яка з розумінням до нього віднеслась та вірила в нього. В своїй книзі з любов’ю і повагою, описує походження свого роду та досліджує історію Углі, що сягають XII століття.
Багато на своєму життєвому шляху довелося витримати Михайлу Роману, але він не озлобився на долю, на людей, а залишився людиною з доброю душею, чуйним серцем, здатним співчувати і любити. Тільки сильна духом людина може подолати усі негаразди. В книзі, автор розповідає про випробування,  які  довелося подалати,  успіхи й розчарування, справжніх  друзів та славних земляків. Автор без зайвої надуманості тем і образів, природньо, прозоро, із внутрішньою незалежністю говорить про наболіле, достовірні факти складного свого життєвого шляху, ділиться досвідом, щоб знали, насамперед, його діти, онуки, рідні, односельчани, ті люди, з якими  йому довелося ділити шматок хліба і працювати разом.
 З теплотою згадує про людей справжніх, друзів, на котрих завжди можна опертися й звершити навіть неможливе. Читаючи книгу, розумієш, що автор порушує і вирішує проблеми, дає поживу для роздумів, про життя, про людей та їх долю. У його творчості є щось особливе, виражене через життєвий світогляд і притаманний автору творчий почерк. Писати Михайлу Васильовичу допомагає найглибше почуття любові до родини, без якої він не бачить ні свого життя, ні своєї творчості.
Думка письменника розвинена, підвищена вразливість уживається в ньому з довірливістю та відкритістю душі, яка переповнена почуттями, пронизливою величезною любов’ю і ніжністю до рідного краю, з вірою в майбутнє до Батьківщини, свого народу та роду, віра в добро.
В кінці книги автор піднімає вічні питання: чи багато потрібно людині, в чому щастя на землі, чи є край людського збагачення? А на окремі із них, сам дає відповіді на них.
Можна з впевненістю сказати, що книга «Моя доля» відрізняються чистотою й благородством складу, злагодженістю слова з душевним станом, глибиною переживання, залишає помітний слід у душі читача, робить світ добрішим, світлішим, красивішим, у ній так багато любові та життєвих порад.
Рядки цієї книги свідчать про високий інтелектуальний рівень автора, тонке сприйняття світу, про небайдужість до всього, що оточує та хвилює людину, родину, рідний край. Автор перебуває в постійному творчому пошуку та прагне до гармонії розуму й серця людини в її стосунках із зовнішнім світом.
На сьогодні, разом з люблячою дружиною Надію, Михайло Васильович тішиться та виховує своїх милих онуків. Пишається доньками, синами та зятями, котрі знайшли свою життєву дорогу, працюють на відповідальних роботах, яка приносить користь, як регіону так і державі. Не відсторонився  і від громадського життя, робить те, що потрібно людям для повсякденного життя. Готує збірку  порад для дітей, під назвою : «Життєві поради для малят, від дідуся Михайла»
Наостанок, хочеться процитувати Михайла Васильовича «…я вірю у краще України, перед майбутніми сподвижниками схиляю голову. Не бійтеся труднощів і будьте невтомними у праці, у прагненні багато знати! Власна гідність, почуття відповідальності за доручену справу і, зрештою, за добу, в якій живемо, зможуть принести жаданий результат. Ми повинні жити в добрі, достатку, усією родиною — великим українським народом, який так прагнули бачити ВІЛЬНИМ наші великі мислителі Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка, Василь Стус...
Навіщо я писав цю повість…? Може, для когось вона стане тим маленьким зерном, яке дасть парость, навчить думати, жити і розуміти складнощі нашого багатогранного і нелегкого буття. Особисто я своє життя прожив так, як велить громадянський обов’язок, як мене вчили мої батьки, котрих, думаю, ні в чому не підвів і передав естафету в надійні руки нащадків. їм і продовжувати добрі справи, справи своїх дідів та батьків.
У свої  роки я можу чесно дивитися в очі односельчанам, бо все своє здоров’я, сили та вогонь серця віддав для їх блага.
Мені є що сказати людям. Та з-поміж усього є головне. Тому прошу: творіть добро, бережіть минувшину, працюйте над покращенням не лише свого життєвого рівня, але й тих, хто поруч з вами, з ким живете, спілкуєтесь, працюєте, хто потребує підтримки, допомоги! Щоб ми ніколи більше не пасли худобу в чужинських наймах, гідно звалися великим українським народом, адже він давно довів, що здібний і вартий кращого життя.
Хай не буде переводу роду Романів, нехай його вовіки віків охороняють і бережуть Господь Бог, Марія Пречиста та Ісус Христос!
За чим шкодую…? Що надто коротке земне життя... Так хочеться ще творити для краю, для людей, але вік і здоров’я беруть своє. Я людина мала за своїм посадовим рангом, і те, що зроблено під моїм керівництвом, вважаю замало, бо залишилося ще багато нездійсненого із можливого. Проте працював із повною віддачею, і совість моя чиста, як і в багатьох тих, хто ніс зі мною до кінця нелегку і всім потрібну ношу.
Люблю зеленокучеряві  Карпатські Срібні гори, люблю свій народ, сім’ю! І хочу, щоб рідна Угля, Тячівщина, Закарпаття розквітали і примножували свої багатства, бо для цього жив і трудився не лише я. Будь щасливим, мій великий, рідний народе та Срібна земле! Будьмо всюди і завжди людьми і тоді доля буде на нашій стороні!..»
Михайло Голубка,  кандидат економічних наук, доцент кафедри  Національної академії управління (м. Київ),
завідувач кафедри  ВНЗ «Львівський кооперативний коледж економіки і прав